ГОЛГОФА ГОЛОДНОЇ СМЕРТІ

Щороку Україна прихиляє коліна перед мільйонами жертв Голодомору 1932-1933 років, перед тими страждальцями, могили яких розкидані по садках, балках, дворах, узбіччях доріг і на цвинтарях, де насипані великі могили. Воістину говорять «колективний голод», «колективний холод, біль і страждання», «колективна смерть», які й понині кровоточать у серцях тих, хто пережив страшні роки, а тепер дістав можливість розповідати, свідчити, переконувати…

У цей чорний день Україна запалює свічки скорботи і болю… Перед ними, неоплаканими і невідспіваними, похованими без труни й молитви, позбавленими могили й шани, схиляємо голови у хвилині мовчання…

Удари дзвона у супроводі «Реквієму» В.Моцарта відкрили виховний захід «До Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років», що проходив у читальному залі бібліотеки Кременецької гуманітарно-педагогічної академії ім.Тараса Шевченка. Його підготували і провели викладач Фахового коледжу Олександр Повар, студенти 41-Мк групи разом зі своїм груповим керівником Валентиною Мацковою та ведучі Неля Цьонь і Ганна Гоц у співпраці з працівниками бібліотеки, які презентували тематичну виставку книг «Голгофа голодної смерті».

Кожен, хто називає себе українцем, і кожен, хто проживає далеко за межами України та почув про неї через нинішню російську агресію, зобов’язаний знати інформацію про ці жахливі події нашої історії. Безпосереднім свідченням голодомору є статистичні дані про природній рух населення, його смертність, книги метричних записів. Об’єктивна статистика про справжню кількість жертв на даний час відсутня. До 1 грудня 1932 року такого обліку ніхто не вів. Крім того, статистика смертності велась до 15 квітня 1933 року, а потім її за командою керівника ДПУ П.Постишева припинили. До того ж усі дані про кількість жертв були дуже засекреченими.

Саме тому не можуть історики до цього часу порахувати, скільки насправді людей померло від голоду. А ще було знищено більш-менш об’єктивне джерело статистики – перепис населення за 1937 рік, яке показало зниження населення на 15 мільйонів чоловік.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х років свідчить, що прямі втрати населення України від голоду 1932 року становили близько 150 тисяч чоловік. У 1933-ому голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 роках 5 мільйонів чоловік. Не менше мільйона загинуло на Кубані.

Один з дослідників вважає, що справжня кількість померлих від голоду складає приблизно 7,5 мільйона осіб. А на міжнародній конференції з питань голодомору в Україні була оприлюднена цифра 10 мільйонів людей.

Що ж відбувалося на селі? Пряму відповідь на це в історичних матеріалах, на жаль, не часто можна знайти. Однак посередніх свідчень про трагедію українського села досить багато. Одне з них – проблема дитячої безпритульності, що наростала протягом 1931-1933 рр. Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Значно більше поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах дивитися на те, як вгасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали: в установах, лікарнях, на вокзалах, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створили серйозну проблему, якою з ініціативи П.Постишева зайнялося політбюро ЦК КП(б)У.

Держава виділила певні кошти, щоб терміново створити дитячі притулки. Частково розв'язання цієї проблеми переклали на колгоспи, де організовувався патронаж. Було звернуто особливу увагу на своєчасне підбирання бездоглядних дітей силами міліції. В умовах, коли поширився канібалізм, життю беззахисної дитини кожного дня загрожувала смертельна небезпека.

Як свідчить Спільна заява делегацій 65 держав-членів ООН від 7 листопада 2003 року, «великий голод 1932-1933 років в Україні забрав життя від 7 до 10 мільйонів невинних людей…».

Якщо говорити про Голодомор мовою фактів, то вони підтверджуть, що голод був цілеспрямованим і штучним. Складовими політики Голодомору були: насильне вилучення всіх продовольчих припасів; липень 1932 р. – влада ухвалила завідомо нереальні до виконання плани хлібозаготівель; серпень 1932 р. – прийнято закон «Про п’ять колосків», за яким засуджували навіть дітей, котрі збирали колоски пшениці на полях; листопад 1932 р. – запроваджено натуральні штрафи, що означало вилучення всіх харчів у селян; грудень 1932 р. – примусово вивезено із колгоспів усі фонди, в тому числі і насіннєві.

Блокада мешканців окремих територій та всієї України означала заборону на виїзд за межі України. Відповідно до директиви Сталіна території УРСР і Кубані, в той час переважно заселеної українцями, були оточені збройними законами для блокування виїзду селян ”за хлібом” в інші регіони. Таких заходів більше ніде і ніколи не застосовувалося в СРСР. Люди перетворювалися на звірів і їли траву, листя, качани кукурудзи без зерна, навіть людей. Одна жінка рідну дитину з'їла, а потім з розуму зійшла. Багато пухли з голоду і вмирали. А кому вдалося віднайти шмат хліба і з'їсти всмак, теж помирали від завороту кишок чи кишкової непрохідності.

Зі свідчень очевидця: «Взимку 1932-1933 року на село довели план додаткового збору зерна та сільськогосподарських продуктів. Щодня до нас приїжджали уповноважені райвиконкому та райпарткому, під керівництвом яких на кожному кутку були створені спеціальні комісії в складі десяти осіб, які ходили по хатах. Вони робили старанний обшук на горищах, по коморах, клунях, повітках, де міг бути схований хліб, і забирали зерно, квасолю, картоплю, буряки.

Деякі члени цих комісій брутально поводились при обшуках: перекидали горшки з їжею печі, перевертали діжки з квашеною капустою та огірками в погребах. З настанням весняної сівби 1933 року в Ковалисі почався масовий голод... Вимирали цілими сім'ями і в першу чергу – чоловіки та діти.

Мені знайоме це відчуття: в очах тьмариться, сили покидають тіло, а думка працює: «Знайти щось поїсти». Пам'ятаю, як ввели той клятий злополучний «Закон про п'ять колосків». Усіх, хто «крастиме державне колгоспне майно», буде розстріляно або позбавлено волі від 8 до 10 років. А як же не красти, коли хочеться жити?

Неподалік, за хатою, колоситься лан пшениці. Такий звабливий, такий теплий і лагідний. Солодкий, п'янкий запах вабить до себе, заворожує. Уже нема сили стриматися і ноги самі проступають до джерела життя – до хлібного поля. Зірвав три колосочки і схаменувся: чи ж ніхто не бачить? Озирнувся. Припав до землі; пригорнувся міцно-міцно, мов до матері, і поповз назад, додому, міцно стискаючи у руці три колоски. Страх сковував руки, серце калатало так гучно, що здавалось, чують усі навколо. Ще трохи… Уже недалеко... Кілька метрів проповзти – і рідне подвір'я...

Доповз… Не побачили... Приніс до хати аж три колоски. Три життя, три радості, три надії… Почуття невимовного великого щастя охопило мене; почуття радості за те, що зміг підтримати рідних, що приніс їм сподівання на порятунок…».

Цю сумну інформацію доповнювали тематичні відео, пісні, авторський вірш студентки 31-Дк групи Вікторії Романюк «Не засинай, розплющи оченята…», поезії, зачитані ведучими, розповіді про англійського журналіста Гарета Джонса, який вперше відкрито повідав світові про це смертельне лихоліття нашого народу.

І щоб таке страхіття ніколи більше не повторювалося, нам слід про все це знати, все пам'ятати. Адже пам'ять – нескінченна книга, в якій зафіксовано і життя людини, і життя країни. І, на жаль, багато цих сторінок вписано кривавими і чорними кольорами… Але це наша історія. Вона мусить бути правдивою. Бо відродження України і визнання її усім світом можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам'ять.